Вступ

Звернення видавців паперової книги до читачів

Шановні друзі!

Ви тримаєте в руках перший в українській лексикографії мово- країнознавчий тематичний словник-довідник. Він підготовлений викладачами Волинського державного університету імені Лесі Українки, призначений, перш за все, для учнів середніх і старших класів загальноосвітньої школи. Сподіваємося, що це видання також буде корисним для вчителів, батьків, усіх шанувальників рідного слова, студентів, які вивчають українську мову і хочуть краще пізнати культуру вкраїнського народу.

Поява цієї праці зумовлена тим, що здобуття Україною держав­ної незалежності й перше тринадцятиліття її самостійного роз­витку викликали підвищений інтерес до політичного, суспільно-економічного, культурного життя, історичного минулого. Однак поки що ми не маємо достатньої кількості сучасних словників, які б відображали ці аспекти. Крім того, у наш час особливо зросла увага до питання про зв’язок національної мови та культури, мови і народу, країни, в якій він проживає. Ще у XIX столітті відомий славіст Ізмаїл Срезневський писав: «Народ виражає всього себе найповніше і найвірніше у мові своїй. Народ і мова один без одно­го не можуть бути представлені».

У багатьох європейців, зокрема, німців, поляків, сербів, росіян, уже з’явилися спеціальні словники, які відображають їхню багату духовну скарбницю. Є праці, що подають відомості про давню культуру слов’ян: польський «Słownik starožytnosci słowiańskich» («Словник слов’янських старожитностей») у 6 томах (1961—1980 рр.); російський — «Славянские древности» у 5 томах (1995—2004 рр.), польський — «Słownik ludowych stereotypów językowych» («Словник народних мовних стереотипів») (1997 р.) та інші. Про традиційні знаки культури дають уявлення словники мови поль­ського та російського фольклору.

Пізнати країну та її народ допомагають лінгвокраїнознавчі слов­ники, створені російською мовою, наприклад, «Америка: англо-русский страноведческий словарь» (1996 р.), «Великобритания: лингвострановедческий словарь» (1999 р.) та інші.

У нас в Україні подібних видань поки що немає. Тому праців­ники лабораторії народознавчої лексики Волинського державного університету понад 10 років працювали над цим питанням. Нині ми пропонуємо Вам результат нашої роботи — словник-довідник «Україна в словах». З огляду на невелику кількість українських лінгвокраїнознавчих досліджень, ми змушені були виробити критерії виділення національно-культурної лексики в сучасній укра­їнській мові. Серед них: 1) семантичний (назви виокремлюються за предметно-логічним змістом та додатковими елементами зна­чення); 2) граматичний (враховуються особливості форми іменни­ків та їх усталена сполучуваність); 3) функціонально-стилістич­ний (виділяються слова, за допомогою яких можна створити на­ціональний колорит, стилізувати текст); 4) перекладний (частина лексики належить до безеквівалентної, оскільки позначає реалії українського життя, відсутні в інших культурах); 5) зіставний (продуктивний при порівнянні української з іншими мовами, коли виявляються особливості значення і використання словникового складу); 6) лінгводидактичний (практично використовується при вивченні української мови); 7) експериментальний (беруться до уваги наслідки проведення психолінгвістичних, соціолінгвістич­них експериментів); 8) частотний (уведені до словника лексеми відзначаються порівняно вищою частотою вживання в культуро­логічних текстах). У лабораторії нагромаджено великий фактич­ний матеріал, створено картотеку слів із національно-культурним змістом, зібрано результати психолінгвістичних експериментів, опрацьовано значну кількість літератури. Про критерії виділення такої лексики та принципи укладання мовокраїнознавчого слов­ника керівник авторського колективу Н.О. Данилюк доповідала на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Волинського державного університету імені Лесі Укра­їнки, III Міжнародному конгресі україністів (Харків, 1996), Всеукраїнській науковій конференції «Українська мова: стан і перспективи» (Київ, 1999), IV Міжнародному конгресі україніс­тів (Одеса, 1999), науково-практичній конференції «Українські термінологічні словники з мистецтва й етнології» (Київ, 1999), виїзному засіданні Координаційної Ради Інституту мовознавства НАН України (Луцьк, 2000), науково-практичній конференції Всеукраїнського товариства «Просвіта» «Державна мова у новій системі освіти та виховання в навчальних закладах» (Київ, 2001), Днях науки НаУКМА (Київ, 2004). Наслідки роботи авторського колективу відображено у 7 публікаціях.

Ми усвідомлюємо, що питання про будову словникової статті — одне з найважливіших у лексикографії. Його вирішення зале­жить від характеру слів і текстів, у яких вони функціонують, мети і завдань лексикографічної праці, потенційних користувачів. Нашу роботу ми адресуємо учням середніх та старших класів і студентам, стосовно яких, згідно з навчально-виховною концепці­єю української (державної) мови, вироблення навичок літератур­ної мовної практики має здійснюватися на ґрунті наскрізної ідеї українознавства. Відомо, що за проектом «Державні стандарти базової і повної середньої освіти. Освітня галузь «мови і літерату­ри», запропонованим МОіН України, НАН України й Академією педагогічних наук України, предмет «українська мова» повинен структуруватися на чотири змістові лінії: лінгвістичну, комуніка­тивну, лінгвокультурологічну і діяльнісну. Лінгвокультурологічна передбачає знання тематичних груп слів, пов’язаних з особливос­тями культури, звичаями, традиціями, святами, головними істо­ричними подіями, постатями діячів літератури, мистецтва, науки, суспільно-політичними явищами, реаліями освіти, господарської діяльності, побуту тощо. Важливим є ознайомлення з фразеологіз­мами, прислів’ями, приказками, загадками, прикметами, які відо­бражають народний досвід, особливості національного характеру. Цими вимогами зумовлена будова нашої словникової статті, в якій поєднується власне лінгвістична і культурологічна інформація. Для розгляду було обрано 616 заголовних слів-іменників, які, за названими критеріями, є носіями національно-культурного змісту, закладеного в ядрі значення або в конототивному шарі (на пери­ферії). У всіх цих словах можна виділити такі елементи значення: «який традиційно використовується українцями», «поширений се­ред українців, в Україні», «властивий для українців», «пов’язаний з духовною або матеріальною українською культурою» тощо. З огляду на це ми виокремили лексику, що, з нашого погляду, може якнайповніше створити мовокраїнознавчий образ України. Основна увага приділялася назвам, які відображають традиційну українську культуру. Тому до нашого довідника потрапило багато застарілих слів, історизмів, етнографізмів, поширених у підручниках, посібниках, художній літературі, усній народній творчості, публіцистиці, науково-популярних народознавчих працях.

Підкреслимо, що основним фактором при вирішенні занесення того чи того слова до посібника була його культурологічна зна­чимість. Оскільки мова культури відзначається чітко вираженою вибірковістю, то однакові для побутової практики реалії зовніш­нього світу отримують тут різне навантаження. З цих міркувань, наприклад, ми подали назву штани, але не помістили сукня (друга не «обросла» національно-культурними елементами значень, не входить до складу усталених висловів, прислів’їв, приказок). Із цієї ж причини відсутні також іменники на позначення багатьох рослин, тварин, споруд, установ, предметів побуту, історичних подій тощо.

Звичайно, ми свідомі того, що кількість культурологічних слів загалом у довідникові обмежена й не може повністю представити колишню і сучасну Україну. До цієї книги не увійшли поняття зі сфер «людина» (частини тіла, стани, поведінка, розум, вчинки), «небесні світила», «явища природи», «абстрактні поняття», «влас­ні імена відомих людей», «власні географічні назви», «назви гро­шових одиниць», «назви мір і ваги» тощо, які мають народознавчу специфіку й відображають певні стереотипи. їх ми плануємо по­дати у наступній частині. Загалом, до цієї роботи можна було б залучити ще чимало спеціалістів і створити багатотомну працю.

У нашому довідникові подано лише іменники та деякі слово­сполучення, що позначають єдине поняття і які, в першу чергу, є носіями національно-культурної інформації. Ми розуміємо, що прикметники, дієслова, числівники, займенники, прислівники та інші частини мови також мають певний українознавчий зміст, од­нак межі цієї роботи не дозволяють його представити.

Лексикографічні праці такого плану, як правило, укладаються за тематичним принципом. Тому всі заголовні слова у першій книзі ми згрупували в 12 тематичних розділів. Відомо, що віднесення лексем до певної тематичної групи завжди викликає труднощі у зв’язку з їх багатозначністю, отже, визначення місця деяких слів для нас також було проблемним. Для зручності користування в кожному з тематичних розділів назви розташовані за абеткою. У кінці роботи всі ключові слова виведено в алфавітному порядку, біля них стоять цифри, які вказують на сторінку в тексті. У словникових статтях заголовні лексеми мають форму називного відмінка однини, зрідка — множини. Додано форми кличного відмінка, називного відмінка множини, зменшені або згрубілі утворення, поширені в літератур­ній мові, що часом викликають труднощі при вживанні. Граматична характеристика, прямі та переносні значення подаються згідно зі «Словником української мови» в 11 томах (Київ, 1971—1980), «Но­вим тлумачним словником української мови» у 4 томах (Київ, 2000), «Великим тлумачним словником української мови» (Київ, 2001) й картотекою культурологічної лексики. Символіку назв з’ясову­ємо, звертаючися до «Словника символів» / За ред. О.Потапенка, М.Дмитренка (Київ, 1997), «Словника символів культури України» / За заг. ред. В. П. Коцура, О. І. Потапенка, М. К. Дмитренка (Київ, 2002), монографії Віталія Кононенка «Українські символи» (Івано- Франківськ, 1996), праць Олександра Потебні, Миколи Костомарова, Івана Огієнка, Володимира Гнатюка та інших. Тлумачення у дея­ких випадках спрощуються, осучаснюються, щоб полегшити їхнє розуміння учнями та студентами, які вивчають українську мову. Для повнішого розкриття змісту слів у мові, синтаксичних зв’язків, ілюструємо їх прикладами з текстів різних стилів ХІХ-ХХІ століть. Після цитат-ілюстрацій вказуються прізвище автора або назва ви­дання, джерело інформації. Наводяться українознавчі відомості, типові означення, порівняння, загадки, народні прикмети, у складі яких функціонують опорні лексеми. Уміщуючи означення, послу­говуємося «Словником епітетів української мови» (С. П. Бибик, С. Я. Єрмоленко, Л. О. Пустовіт (Київ, 1998), прислів’я і приказки — збіркою «Українські прислів’я та приказки» (упоряд. С. В. Мишанич, М. М. Пазяк (Київ, 1994) та іншими виданнями.

Слова, спільні за основним значенням, які різняться змістовими відтінками, емоційним забарвленням або сферою використання, об’єднуються назвою «синоніми». Для їх кваліфікації звертаємося до «Словника синонімів української мови» у 2 томах (Київ, 1999—2000). У посібникові подано деякі діалектні синоніми, що набули в мові відносного поширення. Фонетико-морфологічні варіанти позначаються словом «варіанти» або містяться в дужках після від­повідних синонімів.

Ми не послуговуємося терміном «фразеологізм», оскільки він по-різному трактується мовознавцями. Ті одиниці, переважно, предикативні, що виражають фразеологічне значення, яке утво­рюється здебільшого внаслідок метафоричного переосмислення, позначаємо умовною назвою «сталі вислови». Фразеологічні одиниці звірено з матеріалами «Словника української мови» в 11 томах, «Фразеологічного словника української мови» у 2 книгах (Київ, 1993). Окремо подаємо сталі словосполучення, здебільшо­го, атрибутивного характеру, що позначають стійкі поняття, а та­кож прислів’я (до них відносимо і приказки, оскільки їх розмежу­вання досить умовне).

Посібник було апробовано вчителями-словесниками загально­освітніх шкіл та гімназій міста Луцька, студентами філологічного і педагогічного факультетів Волинського державного університету.

У словнику використовуються такі умовні скорочення: ч. р. - чо­ловічий рід; ж. р. - жіночий рід; с. р. - середній рід; одн. - число однина; мн. - число множина; Н. в. - називний відмінок однини; Р. в. - родовий відмінок однини; Кл. в. - кличний відмінок; Н. в. мн. - називний відмінок множини; Р. в. мн. — родовий відмінок мно­жини; зм. - зменшена форма; пест. - пестлива форма; зм. -пест. - зменшено-пестлива форма; згруб. - згрубіла форма; зб. - форма зі значенням збільшення, збірн. - збірне поняття; тільки одн. — слово вживається лише в однині, тільки мн. — слово вживається лише в множині.

Інші стилістичні примітки мають такі значення: діал. - діалектне слово, що вживається тільки в певній місцевості України; іст. - іс­торизм, який називає людей за професією, родом занять; ті предме­ти, одяг, зброю та інше, що були у вжиткові у певну історичну епоху, але тепер не використовуються; заст. - застаріле слово; нар. -поет. - фольклоризм; розм. — розмовне слово, яке побутує переважно в усному спілкуванні; рідко - слово або значення, що вживається рідко; зневажл. — зневажливе слово; лайл. — лайливий вислів; дит. — слово дитячого вжитку; військ. — військовий термін; спец. — слово спеціального вжитку; церк. — слово церковного вжитку.

Наприклад, рядок: Коза́к (ч.р.; Р.в. — козака́; Кл.в. — коза́че; Н.в. мн. — козаки́; зм. -пест. — коза́че́нько) слід розуміти так: Коза́к (наголос на а, слово належить до чоловічого роду; у родовому відмінкові однини вживається форма — козака́, у кличному відмін­кові (при звертанні) казатимемо — козач́е, у називному відмінкові множини — козаки́; зменшено-пестлива форма — коза́че́нько). Цей іменник має такі варіанти: (розм.) козачи́на; (згруб.) козачи́ще, козарлю́га. Після цього подаються синоніми запоро́жець, січови́к, бра́тчик, низови́к, реєстро́вець, компані́єць із коротким пояснен­ням відтінків змісту. Далі міститься тлумачення змісту слова. Цифрами 1, 2, 3, 4 виведено окремі значення іменника зі сти­лістичними примітками. Потім наводиться невеликий уривок із тексту, в якому вживається заголовне слово. У дужках міститься ім’я та прізвище автора тексту. Пізніше знаходиться коротка ін­формація про місце проживання, побут козаків, поведінку в Січі та в бою, риси вдачі тощо. Говориться про те, кого українці називали і зараз називають козаком. Подаються означення-прикметники, з якими найчастіше поєднується слово, порівняння та їх зміст. По­тім наводяться прислів’я і приказки, в яких уживається заголовне слово, сталі словосполучення і сталі вислови-фразеологізми. Така побудова статті, з нашого погляду, дасть змогу використати слов­ник на багатьох заняттях з української мови, літератури, історії, українознавства, при самостійному читанні художніх, історичних, науково-популярних текстів.

Звернемо увагу на те, що словникові статті неоднопланові. Серед них є загальні типу «Наука», «Культура», «Мистецтво», «Охорона здоров’я», «Фольклор» та інші, а також часткові, наприклад, «Шко­ла», «Верба», «Сопілка», «Сорочка», «Покуть», «Борщ», «Мати», «Свято» тощо. Загальні статті дають уявлення про найхарактерні­ші ознаки певних сфер української дійсності, можуть перебувати із частковими у відношеннях «рід» — «вид», «ціле» — «частина». Часткові представляють конкретні реалії, по можливості виділя­ючи їх національно-культурну специфіку. Такий принцип подачі матеріалу прийнятний для етнолінгвістичних праць.

Автори словника-довідника «Україна в словах» глибоко вдячні за надані консультації, уважне прочитання роботи, поради і заува­ження Миколі Вашуленкові, доктору педагогічних наук, профе­сорові, старшому науковому співробітникові Інституту педагогіки АПН України; протоієрею Петрові Влодеку, ректорові Волинської духовної семінарії УПЦ; Лідії Вороновській, вчителеві вищої категорії, старшому вчителю Київської загальноосвітньої школи № 323; Наталії Гатальській, старшому науковому співробітнико­ві Волинського краєзнавчого музею; Наталії Дзюбишиній-Мельник, кандидатові філологічних наук, доцентові Національного університету «Києво-Могилянська академія»; Лідії Дорошенко, кандидатові філологічних наук, доцентові Брестського державного університету імені ОС. Пушкіна; Аллі Дьоміній, старшому викла­дачеві Волинського обласного навчально-методичного інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів; Світлані Єрмоленко, докторові філологічних наук, професорові, зав. відділу стилісти­ки та культури мови Інституту української мови НАН України; Маргариті Жуйковій, кандидатові філологічних наук, доцентові Волинського державного університету імені Лесі Українки; Вік­тору Колесникові, доктору історичних наук, професорові Волин­ського державного університету імені Лесі Українки; Михай­лу Кучинкові, доктору історичних наук, професорові Волинського державного університету імені Лесі Українки; Валентині Кудрик, кандидату біологічних наук, доцентові Волинського державного університету імені Лесі Українки; Михайлу Лесіву, професору Люблінського університету імені Марії Кюрі-Склодовської; На­талії Луцюк, вчителю-методисту Луцької гімназії № 21; Лари­сі Павленко, кандидату філологічних наук, доценту Волинського державного університету імені Лесі Українки; Марії Плющ, док­тору філологічних наук, професорові Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова; Володимирові Пришляку, кандидату історичних наук, доцентові Волинського державного університету імені Лесі Українки; Анатолію Свідзінському, док­торові фізико-математичних наук, професору Волинського дер­жавного університету імені Лесі Українки, Альбертові Даніелю Шеріку, докторові математичних наук, професору Волинського державного університету імені Лесі Українки. Ми свідомі того, що перша спроба створити український мовокраїнознавчий словник не застрахована від помилок і недоглядів. Тому будемо вдячні усім, хто надішле нам свої зауваження й конструктивні пропозиції, які допоможуть покращити текст.

Сподіваємося, що цей словник-довідник допоможе Вам краще пізнати минуле і сучасне України сьогодні, коли у світі посилю­ється інтерес до молодої української держави.

Щасти Вам на цьому шляху!