Історично склалося так, що український народ упродовж століть був розкиданий по різних державах, не маючи власної, яку втратив після занепаду Київської Русі, пише професор Олександр Пономарів. Та попри всі злигодні долі українці на своїх етнографічних теренах виробили спільний спосіб думання, спільні ідеали, спільні уявлення про добро і зло. А мова, як відомо, не лише засіб спілкування, а й спосіб відтворення в свідомості народу явищ навколишньої дійсності. Мова об’єднує в націю окремі розрізнені племена. В Євангелії від Івана читаємо: «Спочатку було Слово… Воно в Бога було споконвіку. Усе через нього постало». Народ може з об’єктивних чи суб’єктивних причин змінити місце мешкання, свою назву, втратити державність, але залишатися народом, поки живе його оберіг — рідна мова.
Цю істину добре усвідомлювали й усвідомлюють давні та сучасні завойовники народів. Недаремно метою правителів усіх імперій була насамперед мовна асиміляція підкорених земель. Чим глибше заходив цей процес, тим довше трималися імперії. У колишньому Радянському Союзі за сім десятиліть кількість націй скоротилася вдвічі, бо їх планомірно й наполегливо перетворювали на «нову історичну спільність — радянський народ», який спілкувався російською мовою. І хоч та мова була дуже далека від літературних норм, хоч вона була збіднена лексично й граматично, зате відлучала неросійські народи від рідної мови, від материнської пісні, від заповітів батьків та дідів, позбавляла їх власної історії, історичної нам’яті. В одному із щоденникових записів Олександра Довженка за 1942 рік зазначено: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна». Можна додати, що таке саме було в усіх нібито рівноправних республіках на одній шостій Земної кулі.
Коли будь-який народ визволяється з-під колоніального ярма і творить чи відтворює власну державу, однією з найважливіших його проблем стає відродження занедбаної рідної мови. Згадаймо, що духовне відродження народів Європи почалося тоді, коли вони в науці й культурі з мертвої латини перейшли на національні мови. Одна з найрозвиненіших країн сучасної Європи Італія в середині минулого століття мала неабиякі проблеми з мовою, бо тривалий час перебувала в залежності то від Франції, то від Австрії. Здобувши волю, керівники цієї країни висунули гасло: «Італію створено, тепер треба створити італійців». І одним із найдієвіших чинників цього творення стало впровадження в усі сфери життя італійської мови. Або зробимо екскурс в історію греків, сербів, болгар, чехів, поляків та інших народів. Тепер у їхніх великих і малих містах панують грецька, сербська, болгарська, чеська, польська мови, витіснивши поширені колись мови завойовників.
Увесь світ сприймає це як норму, нікому й на думку не спадає звинувачувати народи та уряди цих країн у націоналізмі чи в порушенні прав людини. Хоч свого часу керівники держав згаданих народів удавалися до вельми суворих заходів, аби відроджувані мови посіли належне місце на рідній землі. Скажімо, коли від Російської імперії відділилася Польща, Юзеф Пілсудський звільняв з війська зросійщених офіцерів, які відмовлялися користуватися польською мовою.
Історія України трагічна і водночас завжди залишає надію на те, що рано чи пізно наш народ посяде гідне місце в колі вільних народів світу. Від 1240 року, коли Київська Русь упала, не витримавши натиску монголів під проводом хана Батия, тобто сім з половиною століть, ми не мали своєї держави. Були окремі спалахи державності, була Козацька Республіка, був героїзм, були незліченні жертви, але були й чвари, незгоди, були зазіхання з боку близьких та далеких родичів і сусідів.
За сім з половиною століть чимало народів зійшло з історичного кону. А ми лишилися. У нашого народу ніколи не вмирало прагнення до волі, до побудови незалежної України.
Імперії, в яких мусив жити український народ, ніколи не виявляли особливих симпатій до його мови, намагалися тлумачити її як діалект то польської, то російської. Однак і в Польщі, і в Австро-Угорщині українська мова мала певні можливості для розвитку. Найгірше було ставлення до нашої мови в Московській імперії. Ще Петро І наказав уніфікувати церковні книги, щоб у них «не було нічого малоросійського». А Катерина II, даючи вказівки генерал-прокуророві князеві В’яземському, зазначала: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія керуються наданими їм привілеями… Сі провінції, а також Смоленську треба найделікатнішими способами привести до того, щоб вони зросійщилися».
Але «делікатні» способи зросійщення українського народу не давали належних наслідків. Тоді імперія пішла на рішучіші кроки. Уряд Олександра II 1863 року видав розпорядження про заборону друкування книжок українською мовою. Під заборону потрапили наукові й навчальні видання, «книги початкового читання для народу». Українською мовою дозволялося друкувати тільки художні твори. Насправді ж цензура під різними приводами дуже обмежувала вихід у світ українськомовної художньої літератури. Тож після 1863 року видавничу справу в Наддніпрянській Україні майже повністю було припинено. Заборонне розпорядження 1863 року ввійшло в історію під назвою «Валуєвський циркуляр», оскільки його автором був міністр внутрішніх справ П. Валуєв, що висловив своє ставлення до української мови так: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може».
Проте й цього прихильникам «єдиної й неподільної» виявилося замало. Адже була Галичина, що входила до Австро-Угорської імперії, де духовне життя українців не зазнавало таких утисків, як у Росії. У Галичині діяла «Просвіта», що видавала українською мовою популярну літературу, шкільні підручники, літературно-наукові альманахи, «Народний календар», твори галицьких та наддніпрянських письменників, зокрема Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Степана Руданського. Ці видання перевозили через кордон і поширювали в підмосковській Україні, не даючи згаснути вогникові української духовності.
І ось у 1876 році той самий Олександр II, перебуваючи в німецькому місті Емсі, підписує так званий Емський акт. Це була відповідь імператора на доповідну записку помічника піклувальника Київського навчального округу М. Юзефовича, де «викривався українофільський рух», що начебто являв собою «приховане зазіхання на державну цілісність Росії». Емський акт, доповнюючи й розширюючи Валуєвський циркуляр, забороняв привозити з-за кордону будь-які українські видання, видавати переклади українською мовою творів чужих авторів, показувати українськомовні театральні вистави.
У такий спосіб імперський уряд намагався зруйнувати душу українського народу. Царські чиновники всіх рангів спали й бачили Україну зросійщеною. Про одного такого чиновника-цензора писав Володимир Самійленко в оповіданні «Щасливий день пана Ямайського». Тому панові з перепою приверзлося, нібито «всі, навіть куховарки й покоївки говорили чистою московською вимовою, хоч і мішали деколи слова українські, але надавали їм фонетику московську. Так, на базарі він почув, як баба питала: «Почому черевєкі?» Далі чув, як один мужик питав у крамаря, чи торгує люльками. «Вєрно, жена роділа», подумав Ямайський і пішов далі так само веселий».
На відміну від інших завойованих земель Україна добровільно приєдналася до Московської держави у 1654 році, наївно сподіваючися на дружбу та любов єдинокровної і єдиновірної держави. За таку наївність від нас забрано дуже багато чого, створеного генієм наших предків — від Остромирової Євангелії до неповторних мозаїк висадженого в повітря більшовиками Золотоверхого Михайлівського Собору. Від нас забрали навіть ім’я Русь, перенісши його на Московщину.
Словом, дожовтнева Московська імперія завдала чимало кривд нашому народові, але, незважаючи ні на що, він розмовляв тоді рідною мовою на всіх своїх етнографічних теренах. Невід’ємною складовою частиною української нації почували себе й кубанські козаки. Коли, тікаючи від репресій радянського режиму, частина з них опинилася в еміграції, то ось які друковані видання виходили наприкінці 20-х — на початку 30-х років у Празі: «Кубань», «Кубанські думки», «Кубанський край», «Хвилі Кубані», «Чорноморець».
Нова імперія під назвою Радянський Союз узяла до уваги цей прорахунок. Українську мову почали нищити більш продумано й систематично. Щодо неї застосовували політику батога й пряника. Українізацію 20-х років змінили репресії й терор 30-х. Після нетривалої хрущовської «відлиги» настала доба застою, коли сфери вживання української мови звузилися вкрай. Наприклад, на одному з творчих вечорів Платона Майбороди в Палаці культури «Україна» пісню «Ми підем, де трави похилі» оголошували так: «Пойдем, где склоненные травы» (співати, щоправда, дозволяли українською).
Унаслідок трагічної поразки Івана Мазепи під Полтавою 1709 року ім’я України надовго зникло з мапи світу. Представники інших країн почали сприймати нашу Батьківщину в найкращому разі як екзотичну область Росії. Цьому сприяли, зокрема, працівники туристично-екскурсійних організацій. У буклетах і туристичних програмах зазначалося, що туристи в Києві можуть ознайомитися з шедеврами давнього російського мистецтва, в Одесі можуть відвідати чудових російських лікарів, у Черкасах напитися російського чаю. Майже всі екскурсії вели російською мовою, усе було російське — і Софія, й Печерська лавра, і старокиївські князі. Адже в іноземних мовах не розрізняють поняття руський і російський. Для англомовних усе те рашен, для німців руссіш, для греків росікос. Тож самі українці в особі своїх екскурсоводів примушували іноземців сповідувати теорії московських шовіністів.
Більшість людей, що перебували на керівних посадах, були або росіянами, або зросійщеними українцями. Усе це призвело до того, що багатьом українцям за роки більшовицького правління нав’язано сприймання довкілля крізь призму російської мови. Ще недавно багато хто з мешканців України, навчаючись у середній школі, був звільнений від вивчення української мови під найбезглуздішими приводами: то батьки боялися, щоб дитина не була перевантажена, то не хотіли, щоб атестат дитини був зіпсований низькою оцінкою з української мови, то «за станом здоров’я». А справжня причина була одна: в Україні можна було народитися, вирости, дістати середню чи вищу освіту, пропрацювати до пенсії, нарешті померти, не відчувши жодної потреби в українській мові.
Журналістів, як і інших фахівців з вищою освітою, готували так. Засвоївши абияк українську мову у вищій школі, пройшовши практику в російсько-українському друкованому органі чи в зросійщеному телерадіокомітеті, журналіст виходив на шлях власної творчості. Оскільки українська мова близька до російської, то багато хто з журналістів гадає, що треба лише надати російським словам чудернацького звукового оформлення, як їхня думка набуде українського втілення. Але близькість двох згаданих мов тільки уявна, бо справжні українські фонетика, вимова, лексика, граматика вельми оригінальні, мають яскраво окреслені національні риси, які людина вбирає з молоком матері й розвиває протягом усього свідомого життя. Від журналістів, які не опанували цих істин, чуємо: гадання (замість ворожіння, бо гадання українською те саме, що й думання); краєугольний (замість наріжний) камінь; одержувати або отримувати освіту, перемогу, колір, хоч нормальною українською мовою одержують або отримують гроші, книжки тощо, а освіту дістають, перемогу здобувають, кольору набувають. Деяким журналістам (тим, що сприймають світ через російську мову) видається, начебто власні назви типу Кельн, Ґете, Йоганнесбург, Гофман, Шредер тощо засвоєні українською мовою неправильно, і вони (ті журналісти) пропонують фонетичні «вдосконалення», вимовляючи Кьольн, Гьоте, Иоханнесбург, Хофман, Шрьодер і под. Навіть назву національної грошової одиниці засвоїли не всі, і замість гривня кажуть гривна або ще гірше — рубль. Що вдіяти, на жаль, синдром малороса-совка досі не покинув багатьох українців. А з таким синдромом важко повертати ім’я України у світ.
Чимало українських журналістів поза мікрофоном, екраном чи редакцією друкованого органу не користуються українською мовою, через що з їхніх вуст або з-під пера й вилітають вищеназвані та численні інші «перли». Створюється враження, що дехто з теле- й радіожурналістів України замість того, щоб заохочувати громадян нашої держави до поширення сфер уживання української мови, тільки й чекає, аби інтервйований заговорив російською мовою, щоб і самому негайно перейти на неї. Інакше чим можна пояснити те, що по телебаченню й радіо люди з колоритними українськими прізвищами виступають російською мовою, часто кумедною (бо не можна ж жити на рідній землі й досконало вивчити мову, занесену з інших країв), аби тільки не українською. Приклад такі люди часто-густо беруть із журналістів.
Пригадую, як на початку 60-х років ми з колегою, перебуваючи в експедиції до південних областей України, відвідали редакцію газети «Запорізька правда». Одна з відповідальних працівниць редакції мало того, що на наші українськомовні запитання відповідала по-російському, так ще й якусь топонімічну статтю, надруковану в тій газеті, цитувала нам, на ходу перекладаючи запорізьким варіантом російської мови. З погляду журналістської та людської етики випадок явно клінічний і в будь-якій цивілізованій країні неможливий, але, на жаль, не поодинокий у діяльності українських працівників пера.
Нехтуючи українську мову, наші журналісти забувають, що то аж ніяк не їхня особиста справа. Адже шанобливе чи зневажливе ставлення до мови корінного народу громадян країни безвідносно до їхньої національної належності свідчить про нормальну чи ненормальну обстановку в державі. Нормальні міжнаціональні стосунки можливі тільки тоді, коли приклад поваги до материнської мови подає сам корінний народ. Стан державної мови, рівень володіння нею, поширеність у різних сферах життя — усе це показники цивілізованості суспільства. Бо хіба можна сподіватися на створення привабливого образу України в світі, коли мовна ситуація в ній змінилася тільки на папері? Це пояснюється насамперед тим, що керівники теперішньої незалежної України не дуже дбають про відродження мови народу, який так необачно довірив їм свою долю. За таких умов місію відродження української мови мусить узяти на себе українська інтелігенція.
Працюючи за умов засилля на нашій землі московських засобів масової інформації, які безкарно й невпинно ведуть протиукраїнську пропаганду, відбиваючи шалений наступ на Україну різних зайшлих та місцевих антиукраїнців, сучасний український журналіст повинен бути національно свідомим, гордим за свій давній народ, який усупереч усім витівкам не дуже ласкавої долі зберіг єдину милозвучну мову, витворив чарівні пісні та невпинно йшов до незалежної соборної держави. Знати історію, звичаї, уподобання свого народу, його стосунки з іншими народами світу, яких він ніколи не позбавляв ні рідної мови, ні рідної землі, ні національної самобутності. Пам’ятати про те, що в будь-якій ситуації він виступає від імені відродженої України. Знати й любити українську мову, говорити нею так, аби всім, хто його слухає, захотілося навчитися нашої мови й користуватися її скарбами. Вивчати мови інших народів. Навчаючись чужого, ніколи не цуратися свого. Залишатися неповторною українською особистістю в широкому колі особистостей, що репрезентують решту народів світу.