«Я знаю, що можу загинути й сьогодні чи завтра в боротьбі за незалежну Україну, але я певний, що наша національна ідея є безсмертна. І тому, якщо я загину в боротьбі за неї, мене замінять інші, які продовжуватимуть боротьбу аж до перемоги», — ці слова належать Дмитрові Мирону, життя якого нагадує спалах зірки, чиє яскраве сяйво сяє нам із вічної темряви навіть тоді, коли зірка згасла назавжди...
Народився Дмитро Мирон — «Максим Орлик», «Брюс», «Піп», «Роберт», «Андрій» — 5 листопада 1911 р. в селі Рай, що біля м. Бережани на Тернопільщині. У 1916 р. померла його мати. Піклування над молодшими дітьми перебрала на себе старша сестра Анна. У 1930 р. Дмитро закінчив із відзнакою гімназію, де вступив у підпільне Юнацтво ОУН та розпочав студії на юридичному факультеті Львівського університету. У Львові він стає членом Крайової Екзекутиви ОУН.
У травні 1932 р. Дмитро вперше заарештований польською поліцією, коли вона намагалася розігнати людей, які прийшли вшанувати пам'ять полеглих борців за волю України. У тюрмі пише текст «44-х правил життя українського націоналіста», котрі поряд із «Декалогом» та «12 прикметами характеру» стали складовою частиною «Катехізису Українського Націоналіста».
У жовтні 1933-го він заарештований удруге у зв'язку з атентатом бойовика ОУН Миколи Лемика на більшовицького консула у Львові. Головне обвинувачення — належність до ОУН та розповсюдження нелегальної літератури. Суд виніс вирок — 7 років тюрми. Покарання відбував у м. Равічу та Вронках. Звідти його привезли на процес С. Бандери, де він, як і всі інші підсудні, відмовився розмовляти польською мовою.
Згідно з оголошеною амністією у серпні 1938 р., Дмитро Мирон вийшов на волю виснажений голодовкою, яку проводили політв'язні на знак протесту проти скасування польською владою статусу політв'язня.
Після звільнення він розпочинає роботу в газеті «Нове село» та збирає матеріали до своєї наукової монографії «Ідея і Чин України», яку завершив у 1940 р. Ця ґрунтовна праця є найбільш докладним і популярним викладом ідеології, теорії, мети і тактики українського націоналізму 30-х років. У ній автор показує глибоке коріння, органічність і традицію українського революційного націоналізму, історичний шлях його боротьби й утвердження, світоглядові основи. У 2001 р. з ініціативи Молодіжного Націоналістичного Конгресу з нагоди 90-ліття від дня народження Дмитра Мирона його праця «Ідея і Чин України» нарешті перевидана в Україні.
У січні 1939 р. він одержав завдання підготувати ідеологічні та політичні матеріали на II Великий Збір ОУН. У лютому 1939 р. його призначено політично-ідеологічним референтом Крайової Екзекутиви ОУН та редактором «Бюлетеня КЕ». У серпні того ж року він нелегально виїхав до Рима, де взяв активну участь у II Великому Зборі ОУН як делегат. Значна частина формулювань постанов Збору належить саме Дмитрові Мирону.
Із початком Другої світової війни та розпадом Польської держави Дмитро перебирається до Кракова, який на той час став осередком еміграції українців із теренів, окупованих більшовиками. Оскільки німці не дозволяли жодної політичної діяльності, тут було створено підпільну мережу ОУН, яку очолив Дмитро Мирон. На початку 1940 р. він таємно переходить кордон, повертається до Львова. Становище організації було важким, оскільки органам НКВД вдалося заарештувати майже все керівництво КЕ ОУН. Треба було відновити заново мережу, виробити нову тактику боротьби та нові засади конспірації. Агенти НКВД довідалися про прибуття Дмитра Мирона, однак заарештувати його не вдалось.
У грудні 1940 р. він повертається до Кракова, де займається підготовкою матеріалів до II Великого Збору ОУН. Із наближенням німецько-совєтської війни в українців знову з'явилася надія на відновлення Української Держави. На Заході розпочинається формування українських військових частин. Дмитро виїхав до Відня, де розташувався курінь «Роланд», для проведення політичного вишколу вояків.
Із початком війни він отримує наказ повернутися до Львова. ЗО червня 1941 р. революційна ОУН під керівництвом С. Бандери скликає у Львові Народні Збори, на яких проголошує відновлення української державності та створює уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Постало нове завдання — переобрати адміністративну владу на місцях. Однак німецька влада вороже поставилася до спроб відновити українську державність, розпочалися арешти націоналістів.
Дмитро Мирон прибув до Львова 15 липня 1941 р., де отримав наказ очолити особливу групу, метою якої було проголошення в Києві повторно Акта відновлення української державності. Уже поблизу Києва, в містечку Васильків, німцям вдалося заарештувати частину похідної групи, серед яких були Василь Кук і Дмитро Мирон-«Орлик». Заарештованих відвезли до тюрми у Луцьку, звідкіля їм із товаришами пощастило втекти.
Після масових арештів, проведених гестапо, ОУН перейшла на підпільну роботу та розпочала масову збройну боротьбу проти ворога. У вересні 1941 р. Дмитро Мирон бере активну участь у роботі І Конференції ОУН, що відбулася неподалік Львова. 27 вересня він одружився, а 29 вересня знову вирушив до Києва.
Навесні 1942 р. Дмитро Мирон останній раз повернувся додому, щоб скласти звіт Проводові ОУН, а у квітні взяв участь у II Конференції ОУН, на Бережанщині. 25 липня 1942 р. у Києві кулі гестапівських агентів обірвали життя полум'яного борця і теоретика українського націоналізму Дмитра Мирона. Помста не забарилася — за кілька місяців боївка ОУН під керівництвом Василя Сидора-«Шелеста» — знищила убивць Орлика...
«У своєму житті не знав ніколи і не любив хвилини безділля й спокою, вигоди, алкоголю, куріння чи інших слабостей. Ніхто не чув ніколи від нього ні одного слова жалю, нарікання, зневіри чи сумніву. Ніхто не бачив у його очах страху тоді, коли певна смерть чекала всіх. У нього був лише якийсь дивний, твердий усміх, неначе короткий гострий полиск сталі й негайне тверде рішення», — згадували про Дмитра побратими.
Дмитро Мирон жив і боровся так, як учив жити й боротися інших, залишив нам Великий заповіт Ідеї і Чину. Свята кров Дмитра Мирона, що пролилася на вулиці Києва, зродила нових месників-борців, які продовжили і продовжують боротьбу за Велику Україну.
Автор: Віктор РОГ