Зевс, Афіна, Афродіта, Аїд... — імена цих грецьких богів знає чи не кожен українець, навіть той, що ніколи не відкривав книгу міфів. Вони вже давно стали героями кінострічок, мультфільмів, персонажами літературних творів. Але, на жаль, далеко не кожен може похвалитися знанням своєї, слов’янської міфології. А вона, як виявляється, має багато спільного із грецькою...
Завдяки Гомеру, Гесіоду та іншим давньогрецьким митцям міфи еллінів збереглися в усьому їх різноманітті і повному відображенні тодішньої культури. Історія пантеону слов’янських богів, на жаль, майже втрачена. Завдяки деяким невідомим літописцям часів Володимира Мономаха маємо лише скупі відомості про ідолів наших предків. І незважаючи на те, що грецькі міфи дійшли до нас у набагато повнішій і цілісній кількості, ніж слов’янські, між цими обома світами можна знайти більше точок перехрещення, ніж здається на перший погляд.
Відомі ієрархії богів в обох віруваннях утворилися не одразу. На витоках формування міфології давні греки, як і слов’яни, вірили у ідеалізовані сили природи, дивних створінь, що населяють сушу і воду. Ще до того, як на Олімпі сидів Зевс, а Перун розкидався блискавками, по балканських лісах бродили німфи, а на Русі жили їх «сестри» — русалки. Так, саме русалки, адже вони жили не лише у річках та морях, а й серед зелених хащ та полів. Відповідно до того, де русалка співала своїх пісень, вона отримувала класифікацію: польова, річкова, лісова (більше відома як мавка). Аналогічно ділилися й давньогрецькі німфи: лісова — дріада, річкова — наяда, гірська — ореада. Окрім німф та русалок землі населяли схожі добрі і злі істоти: лісовики, водяники, арідники, мохи, гідри, химери, медузи, тощо. Єдиною чіткою відмінністю було те, що слов’янські духи ділилися на добрих і поганих. Грецькі ж були примхливими і могли чинити так, як забажають, що згодом проявилось й у всіх майбутніх сюжетах міфів.
Під впливом формування цивілізації, поширенням землеробства і творенням перших полісів утворилась ієрархія богів. Їх наділяли могутньою силою, богам поклонялися і проводили ритуали у їх честь, адже саме від них залежав добробут людей, в їх руках були зосереджені сили природи і всього Всесвіту.
Гея і Лада. Навіть у зображенняях богинь є багато спільного: обоє тримають в руках сфери, що символізують Землю. В обох у волоссі квіти.
Слов’янське божество Лада, як і грецька Гея, — матір усіх богів. Обидві богині уособлюють нове життя і плодючу землю-годувальницю. Лада є нічим іншим, як жіночим образом найвідомішого слов’янського бога Рода, чий культ існував віками. Перекази доносять до наших днів, що саме Род (Лада) породив(ла) увесь Всесвіт. Швидше за все в часи матріархату поклонялися Леї, а в період влади чоловіків її уособленням став Род. Культи Геї та Лади відігравали найбільшу роль у світосприйнятті давніх греків і слов’ян.
Слов’янська богиня Мокоша уособлювала жіночу долю, земне материнство, рукоділля, була покровителькою джерел і врожаю. Певний час існував цілий культ Богині-матері, що відійшов на другий план зі становленням патріархального суспільства. Відповідно до Мокоші у грецькій традиції можна протиставити Деметру. Для еллінів вона стала богинею шлюбу, родючості і хліборобства. Цікаво те, що її дочка — Персефона — була дружиною Аїда — бога підземного царства мертвих, а Мокоша була жінкою Велеса, що окрім свого уособлення мистецтва, торгівлі та веселощів, був ще й богом потойбічного світу. Отже, спільні риси слов’янської і грецької міфологій прослідковуються не лише у однотипній ролі богів, а й у схожих родинних зв’язках між деякими з них.
Мокоша і Деметра. Обидві богині тримають в пригорщах дари землі. На фоні зображають природу.
Не можна не взяти до уваги слов’янського бога грому і блискавки Перуна. Проте знайти йому точну аналогію у грецькій міфології неможливо. З одного боку Перуна варто ототожнювати із верховним богом Зевсом. Логічно, адже зброєю Зевса теж є грім і блискавка, він, як і Перун, стоїть на чолі усіх богів. Проте, на відміну від Зевса, Перун не завжди був верховним богом. А сів він на трон разом із Володимиром Великим, який виокремив пантеон язичницьких богів до того, як ввів християнство. У справжніх слов’янських віруваннях Перун відігравав ту ж роль, що й грецький Арес — бог війни і бойової майстерності (варто зазначити, що до того, як Арес почав уособлювати війну, його природною сутністю були саме грім і блискавка). Князі Олег і Святослав почали поклонятися Перуну, адже змінили головні пріоритети слов’ян з культу Роду і злагоди на авангард війни і розширення територій.
Перун і Зевс — володарі блискавок.
Професор Констянтин Кислюк у своєму підручнику з релігієзнавства пояснює це так: «Головний бог давньослов’янського пантеону Перун — подібний до античного Зевса, бог грози і блискавки, чиїм атрибутом був дуб. Поклоніння Перуну (або божеству, яке виконувало в пантеоні подібні функції) сягає ше індоєвропейських часів. Ретельні лінгвістичні спостереження дають вагомі підстави вважати, що в індоєвропейських космогонічних міфах про утворення світу внаслідок запеклої боротьби бога-громовика зі змієм, який викрадав худобу, світло і воду, виконавцем головної ролі був прототип саме Перуна. Однак начолідав-ньослов’янського пантеону він став не стільки через свою надзвичайну могутність, що переважала силу інших богів. Тут вирішальне значення мали, очевидно, суто політичні міркування. Авторитет Перуна, що зайняв перше місце в пантеоні язичницьких богів, служив ідеологічним обгрунтуванням військово-політичної влади князя і його військової дружини. Тому центрами культу Перуна були Киш Новгород».
Богиня ночі, темряви, страшних сновидінь і чорної магії Мара ототожнюється із грецькою Гекатою. Проте у них теж є невелика відмінність: Геката, хоч і вважається матір’ю усіх чудовиськ, все ж дарує мудрість і удачу на війні. Мара ж не відіграє жодної позитивної ролі для людей, навпаки, — зводить їх з життя. Ще один яскравий приклад відсутності чіткого розмежування на «білих» і «чорних» у греків.
Геката і Мара. На головах богинь сяють півмісяці, позаду — нічна темінь. Присутні елементи хиижаків (Гекату завжди зображують із вовками, а на Марі іноді є хутро)
Така дволикість призводить до різних асоціативних порівнянь богинь. До прикладу, за словами кандидата історичних наук Михайло Козлов, Гекаті, окрім Мари, часто протиставляють нашу Бабу, що, на відмінну від інших богів, теж мала деякі двозначні призначення (заступниця старших жінок і наближена до царства мертвих): «Не випадково грецька богиня — Праматір Геката, яку давньоруські книжники асоціювали з східнослов’янською Бабою, у всьому грецькому світі зображалася однаково: двоголова богиня, що стоїть на постаменті з обличчями, оберненими в двох напрямах. ... Геката розглядалася одночасно як матір всього існуючого і як повелителька тіней і злих духів. Греки сприймали подвійність Гекати як щось, що має зв’язок з підземним світом. Геката у свідомості греків-язичників була також одним з символів материнства...».
Дещо спільне мають і бог плотської пристрасті, життєвої енергії і весняного сонця Ярило та бог плодючості та виноробства Діоніс. Адже саме Діоніс приносив веселощі, радість людям, повертаючи жагу до життя. Обоє богів своїм приходом воскрешали землю після зимового сну, даруючи родючість.
Ярило і Діоніс. Червоні кольори в одежі, скіпетри і відномолода зелень у ногах.
Окрім вищезгаданих в обох міфологіях є ще багато схожих богів: уособлення вогню, ковальства і фізичної праці Сварогта Гефест, символи вітру Стрибог та Еол, владики Сонця Хорс і Геліос, творці кохання близнята Леля і Попель та Афродіта і багато інших.
Та звісно, не можна ніяк стверджувати, що ці міфології є ідентичними. Окрім багатьох спільних рис у них є стільки ж відмінних. Безумовно грецька міфологія ширше продумана і більш персоніфікована (не виняток, що цю цілісність «домалювали» міфам Гомер та Гесіод, намагаючись додати своїм творам більшого колориту) . Та фактично кожному явищу у грецьких міфах відповідає окрема істота. Слов’яни ж приписували одному богові декілька рис, часом абсолютно несумісних, а іноді різні боги були носіями схожої сили. Саме тому шукати грецьких відповідників богу достатку, а також сонця, долі Дажбогу, чи абсолютну аналогію вже згаданому Велесу було б безглуздо. Відмінність можна побачити й у самих ритуалах поклоніння богам. Якщо у слов’ян вищі сили були там же, де й людина і молитися при необхідності можна було в будь-якому місці, то давні греки зводили для своїх богів спеціальні храми. Також грецькі боги мали свої вади, вони часом жили неправедним життям і були нічим не кращі за людей, просто набагато могутнішими. А от слов’яни свої божества ідеалізували повністю. Вони були прикладами поклоніння і зразками досконалості.
Очевидно, що різні народи склали свої, автентичні системи вірувань і розуміння світу. І хоч міфологія перетворилась на мистецтво та історичну спадщину, не можна стверджувати, що вона зникла із вжитку зовсім. Старі ритуали переросли у народні традиції, вірування — у прикмети, а культи — у частину свідомості, що творить менталітет кожної сучасної нації.
Автор: Ярина Пришляк, головний редактор «Креденсу», студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка
30.03.2017