П'ять самобутніх українських народів

Унікальна, несхожа на інші українська культура виткана з безлічі яскравих явищ. Частина з них привнесли самобутні народи, і сьогодні проживають на території країни.

Бойки

Північними і південними карпатськими схилами, в долинах річок Лімниця, Сан та Уж, розкидані села бойків. Про те, хто були далекими предками сучасних бойків, гадають до сих пір, іронічно помічаючи, що чорнила на бойків витрачено вже більше, ніж залишилося їх самих. Хто ж вони: нащадки сербів, що пішли на захід, чи діти стародавнього слов'янського племені білих хорватів? А, може, їхніми предками були кельти з племені бойїв? Питання залишається відкритим. Самі бойки нерідко називають себе «верховинцями».

У них все по-бойківські незвично. Кажуть на бойківському діалекті (північнокарпатський діалект української мови). Часто вживають частку «бойє» — означає «тільки», «так». Гостей пригощають печеною картоплею, солоними огірками, капустою, салом, холодцем, і неодмінно підносять чарку криївки.

Бойки будують монументальні і прості хати: стіни складають з масивних ялинових колод, дахи криють переважно «китицями» (зв'язаними солом'яними снопами). Вікна, двері, ворота розписують дивовижним орнаментам. Одним з важливих елементів розпису є, до речі, «древо життя». Радієш, побачивши такий будинок — веселий, з настроєм! А якщо насумується — бойки завжди готові згадати про старовинний бойківський танок бітля, який виконується попарно, стоячи на бочці.

Гуцули

Їх називають українськими горянами. Гуцули волелюбні і незалежні. Гостям раді, але чужих до родичів записати не квапляться. Люди-феєрверки — це, мабуть, про них. Величезну увагу гуцули приділяють одягу: люблять убиратися, причому навіть чоловічі куртки кептарі розшиті золотом і прикрашені помпонами.

У багатьох гуцулів і будинки їм під стать: кругом розшиті рушники, килими. Меблі прикрашені хитромудрим різьбленням. Крім нарядів, люблять гуцули зброю. Здавна вважалося: два пістолі за широким поясом має тільки бідний гуцул. А ще вони прагнуть показати себе всьому світу: ось ми які, статні, ошатні, спритно танцюємо і вміло працюємо.

Гуцули вельми гарячий народ, але при цьому вміють стримувати свою буйну вдачу. Щоб не зірватися, гуцули нібито майже не п'ють спиртне: на дві сотні гостей, які прийшли на весілля, можуть виставити пляшку горілки.

Гуцули живуть в Івано-Франківській, Закарпатській та Чернівецькій областях України. Про значення слова «гуцул» досі ведуться суперечки. Одні вчені вважають, що етимологія слова сходить до молдавського «гоц» або «гуц», що означає «розбійник», інші — до слова «кочул», що означає «пастух».

Як би там не було, але гуцули завжди вважалися умілими чабанами. Для передавання сигналів у горах пастухи-гуцули використовували довгу дерев'яну трубу – трембіту, найдовший музичний інструмент у світі, що затверджено в Книзі рекордів Гіннесу.

А ще тут як і раніше сильні традиції «шаманізму». Якщо пощастить, можна зустріти гуцульського мольфара. В давнину їх називали «земними богами», а сьогодні — знахарями, чаклунами, цілителями (це залежить від того, білий мольфар або чорний). Мольфари користуються незаперечним авторитетом: їхні пророцтва збуваються, люди передають одне одному розповіді про випадки зцілення безнадійно хворих людей.

Лемки

80-90-ті роки минулого століття часто називають початком відродження народності лемків. За однією з версій, предками лемків були древні племена білих хорватів, що проживали схилами Карпатських гір. Багато трагедій довелося пережити лемкам: знищення в Талергофському концтаборі, насильницьке переселення під час операції «Вісла». Сьогодні частина лемків живе в Україні, інша частина — на території Польщі або у Словаччині.

Українські лемки переважно вважають себе частиною українського народу, хоча можна зустріти і тих, хто виступає за «одрубність» (національну самодостатність).

Лемки намагаються зберегти свої національні особливості, в першу чергу, мову. Мовлення лемків просто відрізнити за постійним наголосом на передостанньому складі слова (на відміну від рухомого наголосу в мовленні інших східних слов'ян), твердим «и» та частим уживання слова «лем» («лише», «тільки»).

Укладач лемківського букваря Дмитро Вислоцький писав наступне: «…наша лемківська «бесіда» — корінна мова всього руського народу. Слова у нас корінні руські, а акцент словацький і польський. Прийшов від того, що ми слухаємо багато польської і словацької мови, бо разом з ними у сусідстві».

Традиційні вбрання лемків легко впізнати. Чоловіки носили сукняне пальто чугу (чуганю), незвичайне для українців, жінки — білі косинки і широке візерункове намисто ґердан (силянку, плетінку). Сьогодні на базарах Західної України можна зустріти дерев'яних орлів, що злітають, і обплетені дротом тарілки — зразки традиційного ремесла лемків, іменованого «дротярством».

До лемків зараховували себе багато відомих осіб, але найвідомішим лемком був, мабуть, Енді Ворхол (справжнє ім'я Андрій Варгола) — культова особистість у світі поп-арту.

Буковинці

Буковинські села в Чернівецькій області впізнаються відразу: будинки розташовані щільно один до одного, і кожна хата немов змагається з сусідської нарядом і охайністю. Буковинці неодмінно білять свої будинки і прикрашають їх двома кольоровими смугами.

Верхня, розписана орнаментом, іде під покрівлею і зорово з'єднує дах зі стіною; нижня, — яскраво червона або синя — виконує практичну функцію: захищає низ будинку від бруду. Деякі господарі прикрашають будинки пілястрами з химерними капітелями і фарбують стіни між вікнами в яскраві кольори. Поряд з кожною хатою — охайний дворик з такими ж яскравими і акуратними будівлями.

Особливі у буковинців і храми: вони складаються з квадратних зрубів і здалеку дуже схожі на хату. Така, наприклад, церква святого Миколая у Берегометі, побудована в 1786 році. На внутрішніх стінах храму збереглися рідкісні зразки буковинського живопису, в тому числі фрагменти «Страшного суду». Величезну роль у формуванні культури і традицій буковинців зіграли так звані «російські старовіри» (липовани або пилипони), які почали переселятися на територію сучасної Чернівецької області в 20-ті роки XVIII століття з Причорномор'я, Молдавії, Валахії і Бесарабії.

Подоляни

Поділля — історична місцевість на півдні України в межиріччі Дністра і Південного Буту. Предки сучасних подолян почали заселяти ці території ймовірно в 4-3 століттях до н.е. Набагато пізніше тут була зведена фортеця Кліпедава (Петрадава), навколо якої з часом виросло місто Кам'янець-Подільський.

Самобутня культура подолян зазнала безліч впливів: і старовіри, і поляки, і євреї, і вірмени по крупицях збагачували їхній побут і традиції. Тому-то і можна зустріти в цих місцях католицькі костели, православні храми, мусульманські мінарети.

Уся еклектичність культурних традицій подолян, як у дзеркалі, відбивається в їхній декоративно-прикладній творчості — гончарстві, ткацтві, вишивці та лозоплетінні. Традиційний одяг багато декорований, прикрашений вишивкою і мережкою. Подільські жіночі сорочки, рукави яких вишиті хитромудрими візерунками, відомі далеко за межами України. Не меншою популярністю користуються і самоткані килими з «красномовним» рослинним або геометричним орнаментам.

Мазані стіни подільських хат злегка підсинені, окремі фрагменти підведені червоною глиною, внутрішній інтер'єр щедро прикрашений розшитими рушниками. Навіть печі — священне домашнє вогнище — подоляни розписують «сосонками» і «хвощами».

Цікаво, що у стародавніх подолян був широко поширений культ землі: копати, «бити» її без потреби вважалося неприпустимим. До наших часів дійшли відомості про так звану «клятву землею», коли людина опускався на коліна і набирала в рота землю. Уважалося, що чудодійна сила землі зцілювала від ран і опіків. Подоляни також вірили, що рідна земля як амулет здатна захистити солдата від кулі ворога.

Прочитайте!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 − 1 =