Карл Маннергейм — маршал, який переміг Сталіна

Карл Маннергейм   маршал, який переміг Сталіна

Карл Маннергейм знайшов своє призначення у 50 років. Потрібні були історична гроза у вигляді двох російських революцій 1917 р. та кілька тижнів непростих роздумів і сумнівів, щоб генерал-лейтенант армії Миколи II написав заяву про вихід із російської служби і вирушив із Одеси на землю батьків, де він не був 30 років, — створювати й захищати демократичну Фінляндію.

Досі точно не встановлено, в якому з маєтків свого батька — Лоухісаарі чи Вільнесі — народився майбутній маршал. Але достеменно відомо, що сталося це 4 червня 1867 р. і що він був третьою дитиною одного з найродовитіших аристократів Фінляндії графа — Карла-Роберта фон Маннергейма.

Пращури Маннергейма прибули до Швеції, яка володіла тоді Фінляндією, з Нідерландів у XVII ст. Прадід Карла — Карл-Ерік — був лідером Аньяльської ліги, яка боролася проти шведського короля Густава III; у 1795 р. засуджений до страти і лише завдяки королівському помилуванню зберіг життя; у 1809 р., коли росіяни захопили Фінляндію, очолив делегацію новоствореного Великого князівства, яка домовлялася з російським царем Олександром І про статус країни у складі імперії Романових. Дід Карл-Густаф-Єміль, на честь якого й назвали нашого героя, був головою Вищого апеляційного суду Фінляндії і вченим-біологом, а батько — відомим поетом, письменником і підприємцем.

У 1887 р. двадцятирічний Маннергейм вступив до одного з найпривілейованіших юнкерських училищ Росії — Миколаївського кавалерійського, що в Санкт-Петербурзі. Так розпочалася його тридцятирічна військова служба в імперській армії.

Прослуживши два роки в Польщі, Маннергейм 1891 р. повернувся до Петербурга і став корнетом Лейб-гвардії Її Імператорської Величності Кінногвардійського полку — одного з найпривілейованіших полків російської гвардії.

Гвардії поручик Маннергейм стояв у почесній варті під час коронації останнього російського царя Миколи II. А восени 1905 р. за особливу мужність, проявлену у битвах із японцями під Санде-пу, Інкоу та Мукденом, спеціальним указом імператора йому було достроково присвоєно звання полковника.

1906 р. французький учений Поль Пелло звернувся до російського та китайського урядів за дозволом провести комплексну наукову археологічно-етнографічно-біологічну експедицію з Ташкента до Пекіна, мета якої — дослідити Західний (російський) та Східний (китайський) Туркестан. Російський уряд поставив умову: участь у експедиції російського «вченого», яким став полковник Маннергейм. Його кандидатуру підібрав особисто начальник Генштабу Паліцин, Маннергейм «подав у відставку» і навіть спеціально з'їздив До Фінляндії, щоб отримати замість загальноросійського фінляндський паспорт.

Кінна експедиція тривала понад два роки і зібрала величезну кількість різноманітних наукових матеріалів. Здобув славу етнографа та географа також і Маннергейм, який зробив за час експедиції понад 1300 фотографій. 1200 зібраних ним експонатів матеріальної культури сартів, киргизів, уйгурів і тібетців склали спеціальну експозицію в Національному музеї Гельсіні. Справжнім же підсумком його «наукової» роботи став секретний меморандум, де полковник обґрунтовував потребу в завоюванні та включенні до складу Російської імперії двох китайських провінцій — Сінцзяну та Ганьсу і можливість здійснення цього.

Із 1913 р. генерал-майор Маннергейм командував у Варшаві Окремою гвардійською кавалерійською бригадою, яка складалася з лейб-гвардії Уланського Її Імператорської Величності полку і лейб-гвардії Гродненського гусарського полку.

Карл Маннергейм   маршал, який переміг Сталіна

Карл-Густаф-Еміль фон Маннергейм

Під час Першої світової війни бравий кавалерійський генерал послідовно командує бригадою, дивізією, оперативною групою із двох російських і трьох румунських дивізій, а з літа 1917 р. — кавалерійським корпусом на Румунському фронті. Саме тоді він отримав звання генерал-лейтенанта, а ще перед цим — повний набір найвищих російських військових орденів за особисту відвагу та добре керування військами. Генерал, який дотримувався правих поглядів, украй негативно сприйняв крах російської монархії і «революціонізацію» армії. Його неприязнь до соціалістів із Тимчасового уряду була взаємною, і 20 вересня 1917 р. бойового генерала було знято з командування корпусом і відправлено у резерв штабу Одеського військового округу. Попри те, що Маннергейм сам написав заяву про це, пославшись на поганий стан здоров'я, у наказі про його переведення відзначалося, що «Маннергейм недостатньо розуміє суть демократичних перетворень, що відбуваються у Росії, а його ставлення до військових комісарів Тимчасового уряду є неприпустимим».

Осінні місяці 1917 р., бездіяльно проведені Маннергеймом у Одесі, стали, як він напише у спогадах, найважчими в житті. Він бачив, як руйнується армія, якій він віддав 30 років життя, як гине велика держава, якій він так вірно служив. Зайве, мабуть, казати, що Жовтневий переворот у Петербурзі граф сприйняв украй негативно. Про службу більшовикам, мови бути не могло. Маннергейм вирішував іншу дилему — долучитися до російського білогвардійського руху, що саме виникав тоді, а чи послужити маленькій країні, в якій він народився півстоліття тому. Серед уродженців Фінляндії Маннергейм був найвищим за рангом і авторитетом воєначальником. І спікер фінляндського парламенту Свінхуфвуд буквально бомбардував генерала листами, молячи його повернутися на батьківщину і очолити створювану фінську армію.

Маннергейм чудово знав, що проти реальної незалежності Фінляндії виступають практично усі росіяни — від ультрамонархістів до комуністів. І цілком можливо, що йому доведеться зустрітися на полі бою зі своїми колишніми товаришами по зброї. Отож морально вибір був дуже важким. Зрештою, 1 січня 1918 р. Маннергейм написав листа начальнику генерального штабу із проханням звільнити його з російської служби у зв'язку з тим, що він переходить у збройні сили незалежної Фінляндії. І виїхав до Гельсінкі.

Раднарком РРФСР офіційно визнав повну державну незалежність України і Фінляндії в один і той самий день — 31 грудня 1917 р. Але це зовсім не означало, що нова демократична, тобто соціалістична, Росія справді почала будувати відносини зі своїми колишніми колоніями на засадах рівноправності та невтручання. Обом молодим державам довелося вести криваві війни за незалежність. «Маленька» різниця полягає лише в тому, що Фінляндія ту війну таки виграла, а Україна — програла.

4 грудня 1917 р. Сейм проголосив незалежність Фінляндії, а вже 28 січня 1918 р. комуністична меншість у ньому здійснила спробу захопити владу в країні. Так почалася недовга, тримісячна, але дуже запекла війна між «червоними» і «білими» фінами. Маннергейм очолив Шюцкор (як називали себе «білі») ще 18 січня, отримавши від Сейму мандат головнокомандувача. Проте справжньої армії не було ані в білих, ані в червоних. Були лише нечисленні, погано озброєні й навчені загони з обох боків. Червоногвардійцям вдалося захопити невелику, але найгустіше населену і розвинуту частину країни — все її південне узбережжя разом зі столицею Гельсінкі. Маннергейм змушений був перевести свій штаб до міста Ваза. В Фінляндії ще перебувало 40 тисяч військовослужбовців старої російської армії, яким Раднарком РРФСР наказав підтримувати «законний» уряд червоних у Гельсінкі. Отож першою операцією Маннергейма на фінській службі було роззброєння своїх колишніх товаришів по зброї з російської армії. Цим було одночасно вбито двох зайців — ліквідовано загрозу втручання таких військ у фінську громадянську війну і значно ліпше озброєно білогвардійські загони, які перед тим мусили воювати фактично голими руками.

Під тиском Німеччини Радянська Росія у травні 1918 р. згодилася розпочати переговори про мир із білим урядом Фінляндії за посередництвом Німеччини. Проте більшовики свідомо затягували переговори, не бажаючи визнавати реальну незалежність колишньої колонії, аж до осені 1918 р., коли в Німеччині сталася революція. Переговори відновилися лише 1920 р., коли Ленін висунув ідею про «міні-Брест» і вирішив домовитися заради «мирної передишки» не лише з Польщею та країнами Балтії, а й Фінляндією. І мир між більшовицькою Росією та Фінляндією було підписано у жовтні 1920 р. в естонському місті Тарту.

Улітку 1919 р. занадто правий Маннергейм програв президентські вибори лівоцентристу Стольбергу і на 12 років відійшов від керівництва державою. Проте колишній відставний генерал залишався дуже впливовим політиком, мав величезний авторитет в армії, був головою Фінського Червоного Хреста, очолював Скаутську організацію, Товариство допомоги дітям, був директором одного з найбільших у країні Об'єднаного банку.

У 1931 р. новий президент Реландер запропонував 64-річному генералу очолити Раду Оборони країни. Немолода вже людина розгорнула шалену активність на високій державній посаді. Маннергейм був переконаний, що більшовики ніколи не змиряться із незалежністю Фінляндії і при першій зручній нагоді спробують відновити контроль над колишньою провінцією Російської імперії. Тому він намагався сприяти розвиткові оборонної промисловості у Фінляндії (щоправда, без відчутних успіхів) і всіляко підвищувати боєздатність армії, покращувати її спорядження, посилювати «морально-політичну єдність армії та народу». Проте улюбленим дітищем фельдмаршала стала система довгочасових фортифікаційних споруд на Карельському перешийку, яка отримала назву «Лінія Маннергейма». Споруджувати укріплення фіни почали тут ще у 1920 р., але справжнього розмаху будівництво набрало тільки за Маннергейма. В будівництві лінії брали участь англійські, французькі, німецькі і бельгійські військові інженери-фортифікатори. Загальна довжина лінії складала 135 кілометрів — від Ладозького озера до Фінської затоки, а глибина — 95 кілометрів. «Лінія Маннергейма» включала в себе передову (зона загороджень), головну, другу і тилову смуги оборони, дві проміжні смуги і відсічні позиції.

Маннергейм так і не встиг добудувати свою лінію до нападу СРСР на Фінляндію. Однак і те, що вже було зроблено, являло собою одну з найпотужніших фортифікаційних ліній у світі. Багато європейських країн захоплювалися тоді будівництвом подібних ліній. Проте ані славнозвісна французька «Лінія Мажіно», ані німецька «Лінія Зігфріда», ані потужні чеські укріплення, ані радянські «укріпрайони» вздовж старого західного кордону не справили суттєвого впливу на перебіг Другої світової війни. Лінія Маннергейма виявилася єдиною справді ефективною спорудою такого типу.

Укладений у серпні 1939 р. пакт Молотова — Ріббентропа, згідно з яким два хижаки — гітлерівська Німеччина і сталінський Радянський Союз — поділили сфери впливу у Східній та Центральній Європі, приніс незліченні страждання народам цього регіону. Визначив цей пакт і майбутнє Фінляндії. Вона мала «влитися у братерську сім'ю радянських народів». Гітлер згодився, щоб Радянський Союз захопив «країну тисячі озер».

17 вересня 1939 р. радянські війська вдарили у спину Польщі, яка стікала кров'ю в нерівній боротьбі з гітлерівською Німеччиною. Ще тривали конвульсії Польської держави, коли Радянський Союз в ультимативній формі запропонував Литві, Латвії, Естонії та Фінляндії укласти нові «Договори про дружбу та взаємну допомогу». Ці договори передбачали окупацію всіх чотирьох країн «обмеженими» контингентами радянських військ, припинення «антира- дянської політики» — фактичне перетворення всіх цих малих держав на радянських сателітів. І це лише на першому етапі. Керівники колишніх російських колоній кинулися за допомогою і підтримкою як до Німеччини, так і до Британії та Франції. (А саме ж бо почалася «дивна війна» на Заході). Нацисти грубо відповіли, що балтійці мусять слухатися Сталіна, а французи та британці висловили якісь там протести, на які Сталін навіть не зважив. Відтак 28 вересня Естонія, 5 жовтня Латвія і 10 жовтня 1939 р. Литва фактично капітулювали перед Сталіним, підписавши запропоновані договори.

І лише Фінляндія навідріз відмовилася підписати договір, який знову перетворив би її на фактичну радянську колонію. Сталін не чекав такої «упертості» з боку малесенької країни, яка за населенням у 55 разів (!) поступалася Радянському Союзові. Проте вже 14 жовтня СРСР запропонував Гельсінкі «компромісний» варіант. Фінам пропонувалося здати в оренду на 30 років порт Ханко для влаштування там радянської військово-морської бази, передати СРСР кілька островів у східній частині Фінської затоки, більшу частину Карельського перешийку та півострів Рибачий на півночі. Проти цього якнайрішучіше виступив Маннергейм. Справа полягала навіть не в тому, що взамін за найгустіше (за фінськими, зрозуміло, мірками) населені райони країни пропонувалися безлюдні ліси та болота в Карелії. Радянський Союз хотів без бою зайняти славнозвісну «Лінію Маннергейма». У цьому випадку і так невисокі шанси фінської армії чинити успішний опір у разі радянської агресії зводилися практично до нуля.

У 20-х числах листопада в радянських газетах з'явилися повідомлення про «постійні провокації білофінської воєнщини на радянському кордоні», про «повстання фінських трудящих проти буржуазного режиму», а 28 листопада з'явилося повідомлення про «робітничо-селянський уряд», нібито створений в якомусь місті на південному сході Фінляндії. І ЗО листопада радянські «визволителі» вирушили «на допомогу» цьому міфічному урядові.

Сталін наказав військам Ленінградського військового округу протягом двох тижнів зломити опір фінської армії і окупувати всю країну.

З радянського боку, за нинішніми оцінками Москви, у війні брали участь близько 1 млн. військовослужбовців. За даними деяких західних країн, їх було 1,5 млн. Маршал Карл Маннергейм мав набагато менші сили. Загальна чисельність його військ складала 300 тисяч осіб, але лише 50 тисяч належало до регулярної армії. Решта — це напівпартизанські ополченські формування. Ще разючішим було співвідношення сил щодо артилерії, панцирної техніки. Стосовно ж авіації, то тут панування «сталінських соколів» у повітрі протягом усієї війни було повним — Фінляндія фактично не мала бойової авіації.

І попри це, війська маршала Маннергейма три з половиною місяці чинили героїчний опір величезній радянській військовій машині. Лише в битві близ Суомуссалве у грудні 1939 — січні 1940 рр. було практично повністю знищено 163-тю і 44-ту піхотні радянські дивізії. Як підсумок — радянські війська втратили під Суомуссалве понад 27 тисяч чоловік убитими і замерзлими, а фіни — лише 900 чоловік. Сталін, який перебував у стані певної ейфорії після переможної прогулянки радянських військ Західною Україною і Білоруссю за кілька місяців перед цим і після нищівної поразки, завданої японцями на Халхін-Голі, немовби потрапив під холодний душ. 7 січня 1940 р. було створено Північний фронт, на Карельський перешийок нескінченим потоком гнали війська і техніку. Врешті величезна чисельна і технічна перевага радянських військ принесла свої результати — через 3,5 місяці запеклих боїв усі смуги лінії Маннергейма в західній її частині було прорвано, і 13 березня радянські війська взяли місто Вііпурі, яке відтоді перетворилося на «русскій город Виборг». Шлях на Гельсінки був відкритий. І все ж Сталін згодився із проханням фінського уряду про припинення бойових дій і ще 12 березня (за день до взяття Вііпурі) було підписано фактично без обговорення, «не читаючи», радянсько-фінський мирний договір. За ним Фінляндія втрачала весь Карельський перешийок й узбережжя Ладозького озера, деякі райони в Карелії та на півночі, віддавала-таки СРСР в оренду півострів Ханко. Здавалося б, Сталін переміг у війні, отримавши більше, аніж він вимагав у листопаді 1939 р.

Насправді ж війна скінчилася ганебною поразкою СРСР. Фінські війська втратили загиблими 24900 чоловік (дуже суттєві втрати для такої маленької країни, майже 1 відсоток населення). Але ж червоноармійців лише загинуло від 150 до 200 тисяч (точні дані про втрати радянських військ у цій «малій» війні й досі залишаються таємницею). А ще — сотні тисяч поранених і обморожених. Версія про добровільне входження Фінляндської Радянської Соціалістичної Республіки у склад СРСР, про робітників і селян, які зі сльозами радості на очах зустрічали радянських воїнів-визволителів, не проходила вже ніяк.

Зимова війна 1939—1940 рр., у якій Маннергейм відстояв незалежність своєї країни від Сталіна, мала наслідки не лише для Фінляндії. Розлючений через величезні втрати та ганебну неспроможність швидко подолати настільки слабшого супротивника Сталін звільнив з посади наркома оборони «залізного» Климента Ворошилова. А Гітлер, який уважно стежив за «успіхами» свого нового союзника на Карельському перешийку, за підсумками Зимової війни прорік: «Радянський Союз — колос на глиняних ногах». Якщо вже, мовляв, маленька фінська армія могла так довго і успішно чинити опір Червоній Армії, то вермахт рознесе її на шматки за кілька тижнів. Гітлер не врахував того, що завойовувати чужі країни і боронити власну — зовсім різні речі.

Уже силою самих обставин «обрізана» Радянським Союзом Фінляндія була втягнута у війну на боці Німеччини. Фіни вийшли на свій старий кордон на Карельському перешийку, замкнувши з півночі кільце блокади Ленінграда, і окупували райони радянської Карелії, населені переважно не росіянами, а саме карелами (більшість із них, до речі, у 1944 р. пішла на територію Фінляндії разом із «загарбниками»). Проте Гітлер був дуже незадоволений діями свого північного союзника, вимагаючи від нього активніше діяти під Ленінградом або перерізати Мурманську залізницю, яка була однією з основних артерій доставки англо-американських товарів за ленд-лізом.

Маннергейм не проявляв надмірної активності. Він був зовсім не в захваті від нацистського режиму і стати союзником до Гітлера його змусила лише лиха доля. Маршал Фінляндії (це звання він отримав як подарунок до 75-річчя 4 червня 1942 р.) шукав можливостей вивести свою країну з війни, зберігши землі, захоплені СРСР у 1940 р. Це, звичайно, було програмою-максимум. Як мінімум — треба було зберегти державу як таку. Після перелому у війні під Сталінградом та Курськом поразка Німеччини ставала дедалі реальнішою і над незалежністю Фінляндії знову нависла загроза.

Верховний головнокомандувач уже давно був практичним правителем Фінляндії. І влітку 1944 р., на чергових президентських виборах, які проводилися попри військовий час, цей стан справ було формалізовано — маршал отримав повноваження президента. Саме Маннергейму та його команді вдалося вивести країну з війни без окупації її радянськими військами. Щоправда, втрачені у 1940 р. землі знову відійшли до Радянського Союзу; до них долучився ще район Печенги. Але все ж таки Фінляндія не перетворилася на радянського сателіта, як це сталося, наприклад, із такими країнами, як Угорщина та Чехословаччина.

Маннергейм же у 1946 р. не став повторно виставляти свою кандидатуру у президенти. 79-річному маршалу вже важко було керувати державою за станом здоров'я.

Вийшовши у відставку, він прожив ще п'ять років. Більшу частину цього часу хворий Маннергейм провів на швейцарських курортах і помер у Лозанні 27 січня 1951 р. Тіло його поховано на Центральному військовому цвинтарі у Гельсінках, а пам'ять назавжди залишилася в серцях фінів.

«Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам. Народ Фінляндії показав у двох війнах, що єдина нація, навіть мала настільки, наскільки це взагалі можливо, здатна витримати небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші випробування, які тільки може принести доля».

Автор: Олекса ПІДЛУЦЬКИЙ

Прочитайте!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × three =