Конфлікт у Косово: минуле й сьогодення

Конфлікт у Косово: минуле й сьогодення

Про військові, правові, економічні та інші аспекти військового конфлікту між сербами та албанцями в Косово, який призвів до втручання НАТО і бомбардування югославських міст у березні-квітні 1999 року, відомо. Проте досить мало ми знаємо про історичні аспекти цього конфлікту.

І все ж, що таке Косово? Для сербів — це в першу чергу колиска національної державності і православ'я. З VIII століття саме на території сучасного Косово існувала перша давньосербська держава — князівство Рашка. У столиці князівства — місті Печ — були побудовані найдавніші сербські православні храми, де посвячувалися в сан перші архієпископи, а з 1346 року й незалежні патріархи. Засновником сербської держави став у XII ст. Стефан Неманя, перший збирач землі сербської, якого проголосили «Великим жупаном». Завдяки своїм вдалим війнам з Візантійською імперією та Болгарським царством, він розширив свої володіння.

Найвищого розквіту сербська держава досягла на початку XIV століття за короля Стефана Душана, який об'єднав під своєю владою майже половину Балканського півострова — від Белграда на півночі до Середньої Греції на півдні, від Албанії на заході до Західної Фракії на сході. Але у другій половині XIV століття набіги турків-османів на південному сході Європи стали постійними, експансія їх набула більш організованого характеру. 1360 року османи захоплюють важливе місто Візантійської імперії — Адріанополь, а 15 червня 1389 року в історії всіх балканських країн сталася воістину епохальна подія — на Косовому полі відбулася битва сербів та їх союзників (боснійців, албанців, валахів, угорців, болгар та поляків) з турками.

Ще 1371 року османи розбили біля міста Чирмен військо македонців. Нарешті на початку 70-х років XIV століття сербський князь Лазар Хребелянович об'єднав після багатьох десятиліть роздробленості північні й центральні області Сербії й вирішив почати з 1386 року боротьбу з турками. Лазар налагоджує відносини з сусідами й на чолі союзної армії (від 15 до 20 тисяч чоловік) виступає проти більш чисельної (до ЗО тисяч чоловік) армії турецького султана Мурада.

Косове поле — це улоговина у Південній Сербії поблизу міста Приштини, яка з двох сторін була оточена горами. У стані союзників не було єдності, старший зять Лазаря — Вук Бранкович підбурював рідню проти молодшого зятя князя — Мілоша Обілича.

О 6 годині ранку 15 червня почалася битва. Спочатку союзники відтіснили турків й до 2 години дня стали їх перемагати, а до того ж Мілош Обілич виказав свою відданість Лазарю, смертельно поранивши Мурада. І тут командування військами турків узяв на себе його син Баязид Блискавичний, який наказав убити свого старшого брата Якуба. Вук Бранкович, який раніше звинувачував Обілича у зраді, сам (його війська стояли на лівому фланзі) фактично зрадив загальній справі й відступив. За ним побігли боснійці. Потім Баязид обрушився на правий фланг, який стійко захищав ще один зять Лазаря — Юг Богдан Вратко. Він, як і дев'ятеро його синів, загинули. Сам Лазар пораненим був узятий у полон, відведений до помираючого Мурада, за наказом якого князя й Мілоша Обілича було негайно страчено. Серби і залишки частин їх союзників були деморалізовані й зазнали цілковитої поразки. Баязид спустошив Сербію, а вдова Лазаря, Мілиця, була вимушена віддати султану свою дочку Мільєву.

Ця перемога відкрила туркам шлях углиб Балканського півострова. Сербія стала васалом Порти, а 1459 року її було остаточно включено до складу Оттоманської імперії.

Албанці, що проживали вздовж Адріатичного моря, не уникнули долі сербів, хоча більше 80 років турки не могли їх перемогти. Лише після смерті легендарного Скандербега, 1479 року впала остання албанська фортеця. Саме наприкінці XV століття албанці з'явилися на території Косово — турки задовго до англійців застосували на практиці принцип «поділяй і володарюй»: албанці йшли з берегів Адріатики в майже безлюдні, спустошені землі на північному сході, серби ж поступово переміщувалися на північ — у бік сучасного Белграда.

І вже за турецьким переписом 1610 року албанці становили 30% населення Косово. Динаміка збільшення частки албанського населення Косово була така: 1913 року, коли після 2-ї Балканської війни цей край нарешті ввійшов до складу Сербського королівства, албанці вже складали більшість — понад 55 %, 1961 року їх вже — 70% . А в рік розпаду СФРЮ (1991) — 90%. Навіть 1878 року, коли Сербія після російсько-турецької війни нарешті отримала повну незалежність, Косово залишалося в руках Туреччини. До 70% албанців сповідують іслам. Ще 19% — православні, 10% — католики. Російська імперія завжди допомагала слов'янам, але не тільки їм — і румунам, і грекам,і албанцям. А от саме балканським народам чуття єдності, взаєморозуміння й взаємоповаги часто бракувало. 2-га Балканська війна була не що інше, як переділ між ними турецької спадщини. І Перша світова війна (1914—1918), і Друга (1939—1945) в історичній пам'яті народів Балкан залишили чимало ран, які не загоїлися й дотепер. У грудні 1918 року, після поразки Німеччини й Австро-Угорщини за сприянням країн Антанти було утворено Королівство сербів, хорватів й словенців (з 1929 року — Югославія), де домінуючою нацією стали серби. Албанці, які проживали в Косово, серед народів цієї строкатої, багатонаціональної держави були чи не найбільш безправним етносом.

У квітні 1941 року Югославію було окуповано німецькими та італійськими військами. Більше трьох років народи цієї країни вели боротьбу з загарбниками, хоча відносини між ними також були вельми важкими — комуністи всіх національностей, сербські королівські четники, хорватські усташі постійно воювали й між собою. Кількість жертв міжусобних кривавих боїв була не меншою.

1945 року лідер Союзу комуністів Югославії Йосиф Броз Тито оголосив про створення федеративної держави — ФНРЮ, пізніше СФРЮ. Цього ж року Косово було надано статус автономної області у складі Сербії, а з 1963 року — автономного краю з широкими повноваженнями. Незважаючи на те, що кордони республік і автономних країв СФРЮ було встановлено без урахування національного й релігійного чинників (що й зіграло фатальну роль при розпаді країни), культурна автономія народів була захищена. Тоталітарний режим Тито не давав розгорятися конфліктам на національному та релігійному ґрунті.

І все ж «братерство народів» дало тріщину наприкінці 80-х років, а в день 600-ї річниці битви на Косовому полі новий лідер Сербії Слободан Мілошевич у присутності майже 1,5 мільйонів сербів з усього світу, саме на місці битви різко виступив проти самої ідеї автономії краю. Після цього конфлікт між сербами й албанцями став посилюватися з загрозливою швидкістю. 1989 року було скасовано автономію Косово, і єдиною державною мовою проголошено сербську. У свою чергу албанці проводили політику витіснення сербів із Косово. 1996 року було створено Армію визволення Косово, що почала збройну боротьбу за відокремлення краю від Югославії. У недалекому минулому сусідні народи (за часів Тито) мирно співіснували, їх стосунки ніяк не можна було назвати складними.

Після того, як НАТО почало бомбардування Югославії, світова спільнота виявилася на роздоріжжі. Захист прав людини, як незабаром з'ясувалося, (західні журналісти свідомо перебільшували розміри «етнічних чисток») як принцип міжнародного права, наштовхується ще на два, теж непорушних принципи міжнародного права — державний суверенітет та територіальну цілісність, що закріплені Гельсінським актом 1975 року, який підписали всі країни Європи, США і Канада, ситуація в Югославії може викликати ланцюгову реакцію не тільки у Європі, але й у всьому світі. Як відомо, війна посилила трагедію албанських біженців.

Балканське питання завжди було ахіллесовою п'ятою політиків. Схоже, історія їх нічому так і не навчила.

Автор: Сергій МАХУН, «Народна армія», квітень 2000 року

Прочитайте!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 − three =